Олександр Сергійович Пушкін капітанська дочка - сторінка 8

Попадя пішла. Кілька заспокоєний, я відправився до себе на квартиру. Проходячи повз площу, я побачив кілька башкирцев, які тіснилися біля шибениці і стягували чоботи з повішених; насилу втримав я порив обурення, відчуваючи марність заступництва. За фортеці бігали розбійники, грабуючи офіцерські будинки. Скрізь лунали крики пиячать заколотників. Я прийшов додому. Савельич зустрів мене на порозі. "Слава Богу! - скрикнув він, побачивши мене. - Я було думав, що лиходії знову тебе підхопили. Ну, батюшка Петро Андрійович! віриш? все у нас розграбували, шахраї: сукня, білизна, речі, посуд - нічого не залишили. Та що вже! Слава богу, що тебе живого відпустили! А чи ти, пане, отамана? »

- Ні, не впізнав; а хто ж він такий?

- Як, батюшка? Ти й забув того п'яницю, який виманив у тебе кожух на заїжджому дворі? Заячий кожушок зовсім новешенькій, а він, бестія, його так і розпоров, напялівая на себе!

Я здивувався. Справді схожість Пугачова з моїм вожатим було разюче. Я переконався, що Пугачов і він були одне і те ж обличчя, і зрозумів тоді причину пощади, мені наданою. Я не міг не подивуватися дивним зчепленню обставин: дитячий тулуп, подарований волоцюгу, врятував мене з петлі, і п'яниця, який тинявся по заїжджим дворах, облягав фортеці і потрясав державою!

- Чи не изволишь чи поїсти? - запитав Савельич, незмінний у своїх звичках. - Удома нічого немає; піду понишпорити та що-небудь тобі приготую.

Залишившись один, я занурився в роздуми. Що мені було робити? Залишатися в фортеці, підвладної лиходієві, або слідувати за його зграєю було непристойно офіцерові. Борг вимагав, щоб я з'явився туди, де служба моя могла ще бути корисна батьківщині в справжніх скрутних обставинах ... Але любов сильно радила мені залишатися при Марії Іванівні і бути їй захисником і покровителем. Хоча я і передбачав швидку і безсумнівну зміну в обставинах, але все ж не міг не тремтіти, уявляючи небезпека її положення.

- В комендантську, - відповів козак. - Після обіду батюшка наш відправився в баню, а тепер відпочиває. Ну, ваше благородіє, по всьому видно, що персона знатна: за обідом з'їсти зволив двох смажених поросят, а париться так жарко, що і Тарас Курочкін не витерпів, віддав віник фомки Бікбаєву та насилу холодною водою відкачали. Нічого не скажеш: всі прийоми такі важливі ... А в лазні, чути, показував царські свої знаки на грудях: на одній двоголовий Прилуки завбільшки з п'ятак, а на іншій персона його.

Я не вважав за потрібне оспоривать думки козака і з ним разом відправився в комендантську будинок, заздалегідь уявляючи собі побачення з Пугачовим і намагаючись вгадати, чим воно скінчиться. Новомосковсктель легко може собі уявити, що я не був абсолютно холоднокровний.

Починало сутеніти, коли прийшов я до комендантського дому. Шибениця зі своїми жертвами страшно чорніла. Тіло бідної комендантші все ще валялося під ганком, у якого два козаки стояли на варті. Козак, який призвів мене, відправився про мене доповісти і, негайно ж вернувшись, ввів мене в ту кімнату, де напередодні так ніжно прощався я з Марією Іванівною.

Незвичайна картина мені представилася: за столом, накритим скатертиною і встановленим штофами і склянками, Пугачов і чоловік десять козацьких старшин сиділи, в шапках і кольорових сорочках, розпалені вином, з червоними пиками і блискучими очима. Між ними не було ні Швабріна, ні нашого урядника, новобраному зрадників. «А, ваше благородіє! - сказав Пугачов, побачивши мене. - Ласкаво просимо; честь і місце, ласкаво просимо ». Співрозмовники потіснилися. Я мовчки сів на краю стола. Сусід мій, молодий козак, стрункий і красивий, налив мені стакан простого вина, до якого я не торкнувся. З цікавістю став я розглядати збіговисько. Пугачов на першому місці сидів, спершись на стіл і підпираючи чорну бороду своїм широким кулаком. Риси обличчя його, правильні і досить приємні, що не виявляли нічого зухвалого. Він часто звертався до людини років п'ятдесяти, називаючи його то графом, то Тімофеіч, а іноді обзиваючи його дядечко. Все обходилися між собою як товариші і не чинили ніякого особливого переваги свого ватажка. Розмова йшла про ранкове нападі, про успіх обурення і про майбутні дії. Кожен хвалився, пропонував свої думки і вільно оспорівать Пугачова. І на цьому дивному військовій раді вирішено було йти до Мелітополя: рух зухвале, і яке мало не увінчалося тяжким успіхом! Похід був оголошений до завтрашнього дня. «Ну, братці, - сказав Пугачов, - затягнемо-ка на сон грядущий мою улюблену пісеньку. Чумаков! починай! »- Сусід мій затягнув тонким голоском тужливу бурлацьку пісню, і всі підхопили хором:

Не шуми, мати зелена дубровушка,

Не заважай мені, доброму молодцю, думу думати.

Що зранку мені, доброму молодцю, в допит йти

Перед грізного суддю, самого царя.

Ще стане государ-цар мене питати:

Ти скажи, скажи, детинушка селянський син,

Вже як з ким ти крав, з ким розбій тримав,

Ще багато з тобою було товаришів?

Я скажу тобі, надія православний цар,

Всее правду скажу тобі, всю істину,

Що товаришів у мене було четверо:

Ще перший мій товариш темна ніч,

А другий мій товариш булатний ніж,

А як третій товариш, то мій добрий кінь,

А четвертий мій товариш, то тугий лук,

Що розсильників мої, то калени стріли.

Що возговоріт надія православний цар:

Ісполать [40] тобі, детинушка селянський син,

Що вмів ти красти, умів відповідь тримати!

Я за те тебе, детинушка, завітаю

Середи поля хоромами високими,

Що двома чи стовпами з поперечиною.

Неможливо розповісти, яку дію справила на мене ця простонародна пісня про шибеницю, виспівували людьми, приреченими шибениці. Їх грізні особи, стрункі голоси, сумне вираз, яке надавали вони словами і без того виразним, - все вразило мене якимось піітіческім [41] жахом.

Гості випили ще по склянці, встали з-за столу і попрощалися з Пугачовим. Я хотів за ними піти, але Пугачов сказав мені: «Сиди; я хочу з тобою поговорити ». - Ми залишилися очей на очей.

Кілька хвилин тривало обопільне наше мовчання. Пугачов дивився на мене пильно, зрідка пріщурівая ліве око з дивним виразом крутійства та насмішкуватості. Нарешті він засміявся, і з такою невдаваної весело, що і я, дивлячись на нього, став сміятися, сам не знаючи чого.

- Що, ваше благородіє? - сказав він мені. - Злякався ти, признайся, коли молодці мої накинули тобі мотузку на шию? Я чаю, небо з макове зернятко здалося ... А захитався б на перекладині, якщо б не твій слуга. Я зразу впізнав старого шкарбуна. Ну, чи думав ти, ваше благородіє, що людина, який вивів тебе до вміти, був сам великий государ? (Тут він взяв на себе вид важливий і таємничий.) Ти міцно переді мною винен, - продовжував він, - але я змилосердився над тобою за твою чесноту, за те, що ти зробив мені послугу, коли примушений я був ховатися від своїх недругів. Чи то ще побачиш! Так чи ще тебе завітаю, коли отримаю свою державу! Чи обіцяв служити мені з ретельністю?

Питання шахрая і його зухвалість здалися мені так забавні, що я не міг не посміхнутися.

- Чому ти посміхаєшся? - запитав він мене хмурячись. - Чи ти не віриш, що я великий государ? Відповідай прямо.

Я зніяковів: визнати бродягу государем був я не в змозі: це здавалося мені малодушністю непрощенним. Назвати його в очі обманщиком - було піддати себе погибелі; і то, на що я був готовий під виселицею в очах всього народу і в першому запалі обурення, тепер здавалося мені марною хвалькувато. Я вагався. Пугачов похмуро чекав моєї відповіді. Нарешті (і ще нині з самовдоволення згадую цю хвилину) почуття обов'язку перемогло в мені над людську слабкість. Я відповідав Пугачову: «Слухай; скажу тобі всю правду. Суди, чи можу я визнати в тобі государя? Ти людина тямущий: ти сам побачив би, що я лукавство ».

- Хто ж я такий, по твоєму розуміння?

- Бог тебе знає; але хто б ти не був, ти жартуєш небезпечну жарт.

- Ні, - відповів я з твердістю. - Я природний дворянин; я присягав государині імператриці: тобі служити не можу. Коли ти справді бажаєш мені добра, так відпусти мене в Мелітополь.

Пугачов задумався. «А коли відпущу, - сказав він, - так обіцяє чи принаймні проти мене не служити?»

- Як я можу тобі в цьому обіцяти? - відповідав я. - Сам знаєш, не моя воля: велять йти проти тебе - піду, робити нічого. Ти тепер сам начальник; сам вимагаєш покори від своїх. На що це буде схоже, якщо я від служби відмовлюся, коли служба моя знадобиться? Голова моя в твоїй владі: відпустиш мене - спасибі; караєш - бог тобі суддя; а я сказав тобі правду.

Моя щирість вразила Пугачова. «Так і бути, - сказав він, вдарив мене по плечу. - Стратити так стратити, милувати так милувати. Іди собі на всі чотири сторони і роби що хочеш. Завтра приходь з мною попрощатися, а тепер іди собі спати, і мене вже дрімота хилить ».

Я залишив Пугачова і вийшов на вулицю. Ніч була тиха і морозна. Місяць і зірки яскраво сяяли, висвітлюючи площу і шибеницю. У фортеці все було спокійно і темно. Тільки в шинку світився вогонь і лунали крики запізнілих гуляк. Я глянув на будинок священика. Віконниці і ворота були замкнені. Здавалося, все в ньому було тихо.

Я прийшов до себе на квартиру і знайшов Савельіча, горюющего по моєму відсутності. Звістка про свободу моєї обрадувала його несказанно. «Слава тобі, владико! - сказав він перехрестившись. - Чим світло залишимо фортеця і підемо світ за очі. Я тобі дещо заготовив; поїв-ка, батюшка, та й спочивай собі до ранку, як у Христа за пазушка ».

Я пішов його раді і, повечерявши з великим апетитом, заснув на голій підлозі, стомлений душевно і фізично.

Солодко було спознаваться

Мені, прекрасна, з тобою;

Сумно, сумно розлучатися,

Сумно, нібито з душею.

Рано вранці розбудив мене барабан. Я пішов на збірне місце. Там будувалися вже натовпу пугачевские близько шибениці, де все ще висіли вчорашні жертви. Козаки стояли верхами, солдати під рушницею. Прапори майоріли. Кілька гармат, між яких дізнався я і нашу, поставлені були на похідні лафети. Всі жителі перебували тут же, чекаючи самозванця. Біля ганку комендантської будинку козак тримав за вуздечку прекрасну білого коня киргизької породи. Я шукав очима тіла комендантші. Воно було віднесено трохи вбік і прикрите рогожею. Нарешті Пугачов вийшов з сіней. Народ зняв шапки. Пугачов зупинився на ганку і з усіма привітався. Один із старшин подав йому мішок з мідними грошима, і він став їх метати пригорщами. Народ з криком кинувся їх підбирати, і справа не обійшлася без каліцтва. Пугачова оточили головні з його спільників. Між ними стояв і Швабрин. Погляди наші зустрілися; в моєму він міг прочитати презирство, і він відвернувся з виразом щирої злоби і перетворений насмішкуватості. Пугачов, побачивши мене в натовпі, кивнув мені головою і покликав до себе. «Слухай, - сказав він мені. - Іди зараз же в Мелітополь і оголоси від мене губернатору і всім генералам, щоб чекали мене до себе через тиждень. Цей порадить їм зустріти мене з дитячою любов'ю і послухом; не те не уникнути їм лютої кари. Щасливої ​​дороги, ваше благородіє! »Потім звернувся він до народу і сказав, вказуючи на Швабрина:« Ось вам, діточки, новий командир: слухайте його в усьому, а він відповідає мені за вас і за фортеця ». З жахом почув я ці слова: Швабрін робився начальником фортеці; Марія Іванівна залишалася в його владі! Боже, що з нею буде! Пугачов зійшов з ганку. Йому підвели коня. Він швидко скочив у сідло, не дочекавшись козаків, які хотіли було підсадити його.

В цей час з натовпу народу, бачу, виступив мій Савельіч, підходить до Пугачова і подає йому аркуш паперу. Я не міг придумати, що з того вийде. «Це що?» - запитав важливо Пугачов. «Прочитай, так изволишь побачити», - відповідав Савельич. Пугачов прийняв папір і довго розглядав з видом значним. «Що ти так мудро пишеш? - сказав він нарешті. - Наші світлі очі не можуть тут нічого розібрати. Де мій обер-секретар? »

«Два халата, міткалеві і шовковий смугастий, на шість рублів».

- Це що означає? - сказав, хмурячись, Пугачов.

«Мундир з тонкого зеленого сукна на сім рублів.

Штани білі суконні на п'ять рублів.

Дванадцять сорочок полотняних голландських з манжетами на десять рублів.

Погрібець з чайним посудом на два рубля з полтиною ... »