Читати токійська наречена - Нотомб Амелі - сторінка 1

Амелі Нотомб Токійська наречена

Я була там не єдиною іноземкою, далеко не єдиною. Однак він без найменших вагань попрямував прямо до мене.

- Ви вчителька французької?

Він знизав плечима. Прямий як струна, дуже напружений, він сів і замовк. Мені стало ясно: раз я вчителька, то ініціатива повинна виходити від мене. Поставивши кілька запитань, я дізналася, що йому двадцять років, звати його РІНР і він вивчає французьку в університеті. Він дізнався, що мені двадцять один рік, кличуть мене Амелі і я вивчаю японський. Він не зрозумів, який я національності. Але мені не звикати.

- З цієї хвилини ми більше не говоримо по-англійськи, - сказала я.

Я завела розмову французькою, щоб з'ясувати його рівень, який виявився невтішним. Найгірше було з вимовою. Якби я не знала, що він відповідає мені по-французьки, то вирішила б, що він робить перші кроки в китайському. Словниковий запас був практично на нулі, а синтаксис - поганою копією англійського, який служив для РІНР, бозна чому, основою і зразком. Тим часом він займався французьким в університеті вже третій рік. Я переконалася в повній неспроможності системи викладання мов в Японії. Таке навіть не спишеш на острівну ізоляцію.

Він, мабуть, все зрозумів, вибачився і замовк. Я не могла змиритися зі своїм педагогічним провалом і спробувала знову змусити його говорити. Безуспішно. Він міцно закрив рот, немов соромився поганих зубів. Справа зайшла в глухий кут.

Тоді я заговорила по-японськи. Я не говорила по-японськи з п'яти років, і тих шести днів, що я провела в Японії після шістнадцятирічної перерви, було, зрозуміло, недостатньо, і ще як недостатньо, щоб воскресити мої спогади про цю мову. Я понесла якусь дитячу нісенітницю. Щось про поліцейського, собаку і квітучу сакуру.

Він деякий час з подивом слухав, потім розреготався. І запитав, хто вчив мене японському, чи не п'ятирічний дитина.

- Саме, - повідомила я у відповідь. - І ця дитина - я.

І розповіла йому свою історію. Я розповідала по-французьки, дуже повільно. Сюжет був емоційний, і я відчула, що учень мене розуміє. Я його розкомплексовані. На своєму немислимо французькому він сказав, що знає місце, де я народилася і прожила до п'яти років, - Кансай. [1]

Сам він народився в Токіо, де його батько очолює престижний ювелірний дім. Тут він в знемозі замовк і залпом допив каву.

Він так втомився, ніби переходив убрід річку під час повені, стрибаючи по каменях, віддаленим один від одного метрів на п'ять. Мені смішно було дивитися, як він переводить дух після такого подвигу.

Треба визнати, що французька мова підступний, в ньому дійсно багато підводних каменів. Не хотіла б я бути на місці мого учня. Навчитися говорити по-французьки напевно не менш важко, ніж навчитися писати по-японськи.

Я запитала, що він любить. Він думав дуже довго. Мені було цікаво, мають його роздуми екзистенційну природу або лінгвістичну. Після настільки докладного обмірковування відповідь мене ошелешив:

Я так і не зрозуміла, труднощі були метафізичного або лексичного властивості. Але не відставала:

Він знизав плечима.

Його поведінка пояснювалося або приголомшливим філософським безпристрасністю, або недбальством у вивченні мого великого мови.

Я вважала, що в будь-якому випадку він спритно вивернувся, і вирішила його підтримати. Я сказала, що він має рацію, життя - це гра, а ті, хто вважає, що грати означає займатися дурницями, нічого не розуміють, і так далі.

Він подивився на мене так, ніби я з Місяця звалилася. Спілкування з іноземцями добре тим, що збентежений вигляд співрозмовника завжди можна списати на культурний бар'єр.

Потім РІНР в свою чергу запитав, що люблю я.

Навіщо він знову повторив те ж саме? Напевно, щоб дізнатися моя думка з цього питання. Я відповіла:

- Так, я люблю грати, особливо в карти.

Тепер ошелешений був він. На чистій сторінці блокнота я намалювала карти: туз, двійку, піки, бубни.

Він зупинив мене: так, звичайно, карти, він знає. Я відчула себе повною ідіоткою зі своєї убогої педагогікою. І щоб виправити становище, стала говорити про що завгодно. Що він любить їсти? Тут він, не роздумуючи, випалив:

Я думала, що знаю японську кухню, але про такий блюді не чула ніколи. Він спокійно повторив:

Ну так, звісно, ​​тільки що ж це таке?

Вражений, він взяв у мене з рук блокнот і намалював яйце. Мені знадобилося кілька секунд, щоб в моїй свідомості склалися шматочки головоломки, і я вигукнула:

Він широко відкрив очі, як би кажучи: ну вот!

- По-французьки це слово звучить по-іншому, - продовжувала я.

- Ні, подивіться на мій рот, потрібно відкрити його ширше.

Він широко роззявив рот:

Я задумалася, чи є це кроком вперед. Так, тому що в наявності був певний зсув. Учень просувався вперед - якщо і не в правильному напрямку, то, по крайней мере, хоч в якомусь.

- Набагато краще, - сказала я, сповнившись оптимізму.

Він невпевнено посміхнувся, задоволений моєю похвалою. Я виявилася саме тим учителем, який йому потрібен. Він запитав, скільки повинен за урок.

- Як ви самі вирішите.

За моєю відповіддю крилося повне незнання існуючих розцінок, навіть приблизних. Але, сама того не знаючи, я, ймовірно, повела себе як справжня японка, тому що РІНР витягнув з кишені красивий конверт з рисового паперу, куди поклав гроші заздалегідь.

Зніяковівши, я стала відмовлятися:

- Не сьогодні. Це було несправжнє заняття. Просто знайомство.

Він поклав конверт переді мною, пішов платити за каву, повернувся, щоб домовитися на понеділок про наступному занятті, і, навіть не глянувши на конверт, який я намагалася йому повернути, попрощався і пішов.

Вмираючи від сорому, я відкрила конверт і виявила шість тисяч ієн. Це разюче: коли отримуєш гроші в слабкій валюті, суми завжди здаються колосальними. Я згадала «урррххх», що перетворився в «ярррххх», і подумала, що не запрацювала шести тисяч ієн.

Потім, порівнявши в розумі багатства Японії і Бельгії, я прийшла до висновку, що це лише крапля в морі неймовірної диспропорції. На шість тисяч ієн можна було купити в Токіо шість жовтих яблук. Єва мала право отримати їх від Адама. Совість моя заспокоїлася, і я весело попрямувала по Омоте-Санд.

У понеділок я знову зустрілася зі своїм учнем в кафе на Омоте-Санд. Ми зосередилися на розмовах про погоду. І це було правильно, тому що клімат - ідеальна тема для тих, кому нема про що говорити один з одним, до того ж в Японії він є головним і обов'язковим предметом бесіди.