Печаль, смуток, туга, образа, самотність, страждання, мука, непотрібність, гіркота, відчай

- Ти коли-небудь слухав тишу, Їжачку?
- Слухав.
- І що?
- А нічого. Тихо.
- А я люблю, коли в тиші що-небудь ворушиться.
- Приведи приклад, - попросив Їжачок.
- Ну, наприклад, грім, - сказав Ведмедик.

Люди не завжди розуміють то що їм дано. Людині дано жити.
Так, це щасливий дар, яким потрібно користуватися. А це не легко.

-А ось і ти! - сказав Ведмедик, одного разу прокинувшись і побачивши на своєму ґанку Їжачка.
- Я.
- Де ж ти був?
- Мене дуже довго не було, - сказав Їжачок.
- Коли пропадаешь, треба заздалегідь попереджати своїх друзів.

Кожна людина живучи повинен думати про інших. Небуть егогістом.

Після довгої розлуки вони сіли на ґанку і, як звичайно, заговорили.
- Як добре, що ти знайшовся, - сказав Ведмедик.
- Я прийшов.
- Ти уявляєш, якби тебе зовсім не було?
- Ось я і прийшов.
- Де ж ти був?
- А мене не було, - сказав Їжачок.

Найголовніше - друзі. Пам'ятай про них, адже вони найдорожче що є у людини. Друзі завжди допоможуть, відгукнуться на твій поклик.

"Невже все так швидко закінчується? - подумав Ослик Невже скінчиться літо помре Ведмедик і настане зима? Чому це не може бути вічно: я, літо і Ведмедик?
Літо помре раніше за всіх, літо вже вмирає. Літо у щось вірить. тому вмирає так сміливо. Лету анітрохи себе не шкода - воно щось знає. Воно знає що воно буде знову! Воно помре зовсім ненадовго, а по- тім знову народиться. І знову помре. Воно звикло. Добре, якби я звик вмирати і народжуватися. Як це сумно і як весело. "
Ведмедик зашурхотів опалим листям.
- Про що ти думаєш? - запитав він.
- Я. Лежи, лежи, - сказав Ослик.
Тепер він став згадувати, як вони зустрілися, як під проливним дощем пробігли весь ліс, як сіли відпочити і як Ведмедик тоді сказав:
- Правда, ми будемо завжди?
- Правда.
- Правда, ми ніколи не розлучимося?
- Звичайно.
- Правда, ніколи не буде так, щоб нам треба було розлучатися?
- Так не може бути!
А тепер Ведмедик лежав на опалому листі з перев'язаною головою, і кров виступила на пов'язці.

- Послухай, - сказав він Ведмедика, - ти не бійся. Ти навесні виростеш знову.
- Як деревце?
- Так. Я тебе буду кожен день поливати. І розпушувати землю.
- А ти не забудеш?
- Що ти!
- Не забудь, - попросив Ведмедик.
Він лежав із заплющеними очима, і якби трохи не здригалися ніздрі, можна було б подумати, що він зовсім помер.
Тепер Ослик не боявся. Він знав: поховати - це значить посадити, як деревце.

Народ - давайте допомагати один одному, радіти життю, садити дерева, любити.