Я знаю, що нічого не знаю, але я хоча б це знаю

Сиджу в своєму кабінеті, відчиняються двері заходять два старшокласника, запитують:

- Ви, Такий-то такий-то?

- Так, що ви хотіли?

- Ми хочемо вибачитися і попросити вас забрати заяву!

Оце так поворот! Школярі мене не знають, я їх не знаю, значить - вони не з моєї школи.

Є якась заява, яке я можу забрати, чим дуже їх порадувати, але я ніяких заяв нікуди не писав! Занадто мало інформації для прийняття рішення.

З незворушним обличчям кажу:

- Ви думали, що буде так просто? Прийшли, попросили вибачення і на цьому все? Ви хоч розумієте, що ви зробили?

- Розуміємо! Ми більше так не будемо!

Добре, що вони розуміють, мені б зрозуміти хоч що-небудь.

- Ви поступили погано! Це безперечно! Хотілося б почути від вас, що саме ви зрозуміли?

- Ми більше не будемо в інтернеті розміщувати неправду.

Син хотів розібратися з ними фізично, але я порадив йому спочатку вирішити проблему в правовому полі. Запропонував йому попередити гумористів, що якщо вони не приберуть ганьбить його, завідомо неправдиву інформацію, то будуть нести відповідальність за образу честі і гідності.

Мабуть, переді мною ці два гумориста, а значить, заслужили свою частку.

- Цікаво виходить, ви образили одного, а вибачатися прийшли до іншого, як то дивно виходить.

- Що ж нам робити?

- Знаходьте того, про кого писали гидоти, попросіть вибачення, якщо він вас простить, то заяву я заберу! Тільки покваптеся, якщо почнеться діловодство, вже не буде можливості його зупинити.