Вірш як єдність, довідник школяра - кращі уроки по всім предметам

Вірш як єдність

Рим - межа вірша. А. Ахматова в одному з віршів назвала рими "сигнальними дзвіночками", маючи на увазі дзвінок, що при друкування на машинці відзначає кінець рядка. Відміченість кордону ріднить вірш зі словом, а паузу в кінці вірша - зі словораздел.

Серед основних конструктивних принципів поетичного тексту слід вказати на наступне протиріччя. Кожен значущий елемент прагне виступати як знак, що має самостійне значення. І текстове ціле постає як деяка фраза, синтагматичний ланцюг єдиної конструкції. Одночасно цей же елемент має тенденцію виступати лише як частина знака, а ціле набуває ознак єдиного знака, що має загальне і нероздільне значення

Єдність вірша проявляється на метричному, інтонаційному, синтаксичному та смисловому рівнях. Воно може доповнюватися єдністю фонологічної організації, часто утворює всередині вірша міцні локальні зв'язку

Семантичне єдність вірша проявляється в тому, що Ю. Н. Тинянов називав "тіснотою стихового ряду". Лексичне значення слів всередині вірша індукує в сусідніх словах надзміст, неможливі поза даного стихового контексту, що часто призводить до виділення домінуючих у вірші смислових центрів, з одного боку, і слів, зведених на положення зв'язок і часткою префіксальної-суфіксального характеру, - з іншого.

Те, що вірш - це одночасно і послідовність слів і слово, значення якого аж ніяк не дорівнює механічній сумі значень його компонентів (оскільки синтагматика значень окремих знаків і побудова значення знака з функціонально різних інгредієнтів - операції зовсім різні), надає віршу подвійний характер. Ми стикаємося з тим надзвичайно суттєвим для всякого мистецтва випадком, коли той же текст принципово допускає більш ніж одну інтерпретацію, інтерпретація моделі на більш конкретному рівні не дає однозначне перекодування, а деякий безліч взаємно еквівалентних значень

(* 98) Вірш зберігає всю семантику, яка притаманна цьому тексту як нехудожньому повідомленням, і одночасно отримує інтегроване надзміст. Напруга між цими значеннями і створює специфічне для поезії відношення тексту ксміслу.

чіВізьмемо ми рядок П. Васильєва: "Пахучі поля полину" або М. Дудіна: "Рубіни вішати на горобини", ми переконуємося, що фонологічну-ритмико-фонологічна єдність вірша створює і нероздільність його смислової єдності

Розбіжність між загальномовнім і інтегральним значенням вірша може бути нульовим в двох граничних випадках: при повному прірівнюванні значення вірша його прозового перекладу, тобто при граничній прозаизации вірша, і при повному руйнуванні загальномовна семантики - при створенні поезії глоссолаліческого типу. Але, по-перше, обидва ці граничних випадку можливі лише як виняток на тлі поетичної культури звичайного типу, як її заперечення в ту або іншу сторону, але неможливі як самостійна система побудови поетичних значень. По-друге, відношення двох систем, навіть якщо одна з них представлена ​​порожнім класом, не тотожна в структурному відношенні прозі, чи не співвіднесені споезіей.

Єдність вірша як семантичного цілого створюється на декількох структурних рівнях. При цьому ми можемо відзначити дію тенденції спочатку до максимальної реалізації всіх системних заборон, а потім - до їх ослаблення, що створює додаткові смислові можливості

Первісне вичленовування вірша як єдиною і основною ознаки поезії мало на увазі обов'язкову наявність єдності ритмічного-метрики-ритмічного, синтаксичного і інтонаційного рядів. Наявність ізоколонів і фонологическим повторів розглядалося на початковій стадії історії українського вірша послеломоносовской формації як факультативна ознака. Так, ізоколоні були властиві риторичної поезії, але аж ніяк не були ознакою будь-якої

У цей період "бути віршем" означало і певну ритмічну структуру, яка тяжіла до уніфікації (один метр повинен був перемогти і стати як би символом вірша взагалі; для українського вірша історично ним став чотиристопний ямб), і певну - "поетичну" - інтонацію, яка реалізовувалася через особливий декламаційний стиль, і через особливу систему "високою" орфоепічної норми. Оскільки поезія мислилася як особлива мова - в XVIII в. вираз "мова богів" було звичним для її візначення1, - саме нетотожність щоденного мовлення сприймався як сигнал приналежності тексту кпоезіі.

Надалі виявляються можливості розбіжності закінченості метричної і незавершеності синтаксичної одиниці ( "перенесення"); поетична інтонація розшарувалася на ритмічну і лексичну інтонації (інтонацію, обумовлену розташуванням просодических елементів, і інтонацію, пов'язану з порядком лексики), і виявився можливий конфлікт між ними. Так, наприклад, в жартівливому вірші А. К. Толстого "Встромив кинджал вбивця нікчемний. "Виникає комічний конфлікт між баладності інтонацією ритму і побутової-побутової-побутової-побутової-розмовно-побутовий - його лексичного заповнення

Через плече дадуть вам Станіслава

Я дати раду владі маю право:

Хочете дочку мою просватати Дуню?

Кредитними квитками отслюню

В "Елегії" А. Введенского3 виникає конфлікт між мажорних будовою ритміки, чітко викликає в свідомості Новомосковсктеля "Бородіно" Лермонтова, і трагічною інтонацією на рівні лексики, перебивається зниженою-побутовими елементами, які в іншому контексті могли б звучати комічно.

Тільки тоді той чи інший структурний шар перестав автоматично зв'язуватися з поняттям вірші і зміг бути присутнім в одному з двох видів - реалізації та нереалізації, - він став носієм самостійних художніх значень. Повний збіг всіх елементів, як це було і в відношенні проблеми "метр - ритм", перейшло на рівень ідеалізована структури, щодо якої сприймається реальний текст

Одночасно протікав і інший процес. Ми говорили про те, що рух вірша підкоряється закону введення максимальних обмежень і подальшого їх "розхитування".

Однак необхідно підкреслити, що це справедливо тільки щодо штучно ізольованих структурних рівнів (наприклад, "розвиток ритміки українського вірша", "історія поетичного стилю" і ін.). У реальному ж русі текстів максимальне "розхитування" заборон на одному рівні супроводжується максимальним дотриманням їх на іншому. Обов'язкові ознаки переходять в факультативні, і здається, що будь-які нормативні правила скасовані. Але одночасно факультативні ознаки зводяться в ранг обов'язкових. Так, наприклад, в поетичній культурі XX ст. висока ступінь організованості фонологічного рівня стала для певних поетичних шкіл - і саме для тих, які допускали граничну свободу ритмічного малюнка, - обов'язковою. В рівній мірі романтики зняли всі, як їм здавалося, заборони на жанри, мова, "високе" і "низьке", але ввели нові заборони на неіндівідуальне, вульгарне, традиційне на рівні змісту та мови

1 Пор. епіграму П. А. В'яземського на С. Боброва:

Ні спору, що Бібріс богів мовою співав;

З смертних бо ніхто його не розумів

Варто пам'ятати, що епіграма написана в період, коли від поезії починають вимагати зрозумілості, звернення до розмовної мови і вираз "мова богів" починає звучати іронічно.