Військова література - проза - Пушкін а

Глава XIV.

Морська хвиля. прислів'я

Я був впевнений, що виною всьому було самовільне мою відсутність з Мелітополя. Я легко міг виправдатися: наїзництва не тільки ніколи не було заборонено, але ще всіма силами було ободряемо. Я міг бути звинувачений у надмірній запальності, а не в непослуху. Але приятельські стосунки мої з Пугачовим могли бути доведені безліччю свідків і повинні були здаватися принаймні дуже підозрілими. На всю дорогу роздумував я про допити, мене очікують, обдумував свої відповіді, і зважився перед судом оголосити сущу правду, вважаючи цей спосіб виправдання найпростішим, а разом і найнадійнішим.

Я приїхав до Кривого Рогу, спустошену і погорів. Вулицями, наместо будинків, лежали купи вугілля і стирчали закоптелий стіни без дахів і вікон. Такий був слід, залишений Пугачовим! Мене привезли в фортецю, вцілілу посеред згорілого міста. Гусари здали мене вартовому офіцерові. Він велів кликнути коваля. Наділи мені на ноги ланцюг і закували її наглухо. Потім відвели мене до в'язниці і залишили одного в тісному і темної канурке, з одними голими стінами і з віконечком, загороджений залізною решіткою.

Таке початок не віщувало мені нічого доброго. Однак ж я не втрачав ні бадьорості, ні надії. Я вдався до втіху всіх скорботних і, вперше пізнавши насолоду молитви, ізліянних з чистого, але розтерзаного серця, спокійно заснув, не піклуючись про те, що зі мною буде.

Я увійшов до зали досить велику. За столом, вкритим паперами, сиділи двоє людей: літній генерал, виду суворого і холодного, і молодий гвардійський капітан, років двадцяти осьми, дуже приємної зовнішності, спритний і вільний у зверненні. У віконця за особливим столом сидів секретар з пером за вухом, нахилившись над папером, готовий записувати мої свідчення. Почався допит. Мене запитали про моє ім'я і звання. Генерал поцікавився, чи не син я Андрія Петровича Гриньова? І на відповідь мій заперечив суворо: «Шкода, що такий поважний чоловік має такого недостойного сина!» Я спокійно відповідав, що які б не були звинувачення, що тяжіють на мені, я сподіваюся їх розсіяти щиросердим поясненням істини. Впевненість моя йому не сподобалася. «Ти, брат, востер», # 151; сказав він мені нахмурясь; # 151; «Але бачили ми й не таких!»

Тоді молодий чоловік запитав мене: з якого приводу і в який час увійшов я в службу до Пугачова і за якими дорученнями був я їм вжито?

Я відповідав з обуренням, що я, як офіцер і дворянин, ні в яку службу до Пугачова вступати і ніяких доручень від нього прийняти не міг.

«Яким же чином», заперечив мій допитувач, дворянин і офіцер один прощу самозванцем, тим часом як всі його товариші злочинно вбиті? Яким чином цей самий офіцер і дворянин дружньо бенкетує з бунтівниками, приймає від головного лиходія подарунки, шубу, кінь і полтину грошей? Чому сталася така дивна дружба і на чому вона грунтується, якщо не на зраді, або принаймні на мерзенному і злочинній малодушності? »

Я був глибоко ображений словами гвардійського офіцера, і з жаром почав своє виправдання. Я розповів, як почалося моє знайомство з Пугачовим в степу, під час бурану як при взятті Білогірської фортеці він мене впізнав і пощадив. Я сказав, що кожух і кінь, правда, не совість я прийняти від самозванця; але що Білогорську фортеця захищав я противу лиходія до останньої крайності. Нарешті я послався і на мого генерала, який міг засвідчити моє старанність під час тяжкої Мелітопольської облоги.

Я хотів було продовжувати, як почав, і пояснити мою зв'язок з Марією Іванівною так само щиро, як і все інше. Але раптом відчув непереборну відразу. Мені спало на думку, що якщо нaзoву її, то комісія вимагатиме її до відповіді; і думка вплутати ім'я її між мерзенними извет лиходіїв, і її саму привести на очну з ними ставку # 151; ця жахлива думка так мене вразила, що я зам'явся і сплутався.

Судді мої, які починали, здавалося, вислуховувати відповіді мої з деякою прихильно, були знову упереджені супроти мене при вигляді мого збентеження. Гвардійський офіцер зажадав, щоб мене поставили на очну ставку з головним донощик. Генерал велів кликнути вчорашнього лиходія. Я з жвавістю звернувся до дверей, чекаючи появи свого обвинувача. Через кілька хвилин загриміли ланцюги, двері відчинилися, і увійшов # 151; Швабрин. Я здивувався його зміні. Він був страшенно худий і блідий. Волоса його, недавно чорні як смола, абсолютно посивіли довга борода була скуйовджена. Він повторив звинувачення свої слабким, але сміливим голосом. За його словами, я відряджений був від Пугачова в Мелітополь шпигуном; щодня виїжджав на перестрілки, щоб передавати письмові звістки про всім, що робилося в місті; що нарешті явно передався самозванцю, роз'їжджав з ним з фортеці до фортеці, намагаючись всіляко губити своїх товаришів-зрадників, щоб займати їх місця і користуватися нагородами, роздають від самозванця. # 151; Я вислухав його мовчки і був задоволений одним: ім'я Марії Іванівни не було вимовлено мерзенним лиходієм, чи тому, що самолюбство його страждало від згадки про ту, яка відкинула його з презирством; чи тому, що в серці його таїлася іскра того ж почуття, яке і мене змушувало мовчати, # 151; як би там не було, ім'я дочки Білогірського коменданта не було вимовлено в присутності комісії. Я утвердився ще більше в моєму намірі, і коли судді запитали: чим можу спростувати свідчення Швабрина, я відповідав, що тримаюся першого свого пояснення і нічого іншого в виправдання собі сказати не можу. Генерал велів нас вивести. Ми вийшли разом. Я спокійно глянув на Швабрина, але не сказав йому ні слова. Він посміхнувся злісною усмішкою і, піднявши свої ланцюга, випередив мене і прискорив свої кроки. Мене знову відвели до в'язниці і з тих пір вже до допиту не вимагали.

Я не був свідком усього, про що залишається мені повідомити Новомосковсктеля; але я так часто чув про те розповіді, що найменші за. дробності врізалися в мою пам'ять і що мені здається, ніби-то я тут же невидимо присутній.

Марія Іванівна прийнята була моїми батьками з тим щирою гостинністю, яке відрізняло людей старого століття. Вони бачили благодать Божу в тому, що мали випадок дати притулок і приголубити бідну сироту. Незабаром вони до неї щиро прив'язалися, тому що не можна було її пізнати і не полюбити. Моя любов не здавалася батькові пустою примхою; а матуся лише цього й хотіла, щоб її Петруша одружився з милої капітанської дочці.

Слух про мій арешт вразив все моє сімейство. Марія Іванівна так просто розповіла моїм батькам про дивну знайомстві моєму з Пугачов, що воно не тільки не турбувало їх, але ще змушувало часто сміятися від щирого серця. Батюшка не хотів вірити, щоб я міг бути замішаний в мерзенному бунт, якого мета була повалення престолу і винищення дворянського роду. Він строго допитав Савельіча. Дядько не приховав, що пан бував в гостях у Омелька Пугачова, і що, мовляв, лиходій його таки жалував; але клявся, що ні про яку зраду він і не чув. Люди похилого віку заспокоїлися і з нетерпінням стали чекати сприятливих звісток. Марія Іванівна сильно була стривожена, але мовчала, бо у вищій мірі була обдарована скромністю і обережністю.

Минуло кілька тижнів. Раптом батюшка отримує з Харкова лист від нашого родича князя Б **. Князь писав йому про мене. Після звичайного нападу, він оголошував йому, що підозри щодо участі мого в задумах бунтівників на лихо виявилися занадто грунтовними, що приблизна кара повинна була б мене осягнути, але що государиня, з поваги до заслуг і похилим літах батька, зважилася помилувати злочинного сина і, позбавляючи його від ганебної страти, повеліла тільки заслати у віддалений край Сибіру на вічне поселення.

Цей несподіваний удар ледь не вбив батька мого. Він позбувся звичайної своєї твердості, і горе його (звичайно німа) виливалася в гірких скаргах. «Як!» # 151; повторював він, виходячи з себе. # 151; «Сину мій брав участь в задумах Пугачова! Боже праведний, до чого я дожив! Государиня позбавляє його від страти! Від цього хіба мені легше? Чи не кара страшна: пращур мій помер на лобному місці, відстоюючи те, що почитав святинею своєї совісті; батько мій постраждав разом з Волинським і Хрущовим. Але дворянину змінити своїй присязі, з'єднатися з розбійниками, з убивцями, з швидкими холопами. Сором і ганьба нашому роду. »Перелякана його розпачем матінка не сміла при ньому плакати і намагалася повернути йому бадьорість, кажучи про невірність поголоски, про хиткість людської думки. Батько мій був невтішний.

Марія Іванівна мучилася більше всіх. Будучи впевнена, що я міг виправдатися, коли б тільки захотів, вона здогадувалася про істину і почитала себе винуватицею мого нещастя. Вона приховувала від усіх свої сльози і страждання, і між тим невпинно думала про кошти, як би мене врятувати.

Одного вечора батюшка сидів на дивані, перевертаючи листи Придворного Календаря; але думки його були далеко, і читання не виробляло над ним звичайного своєї дії. Він насвистував старовинний марш. Матушка мовчки в'язала вовняну фуфайку і сльози зрідка капали на її роботу. Раптом Марія Іванівна, Тут же сиділа за роботою, оголосила, що необхідність її змушує їхати до Харкова, і що вона просить дати їй спосіб відправитися. Матушка їй стало дуже прикро. «Навіщо тобі до Харкова?» # 151; сказала вона. # 151; «Невже, Марія Іванівна, хочеш і ти нас покинути?» Марія Іванівна відповідала, що вся майбутня доля її залежить від цієї подорожі, що вона їде шукати заступництва і допомоги у сильних людей, як дочка людини, постраждалого за свою вірність.

Батько мій опустив голову: всяке слово, що нагадує уявне злочин сина, було йому прикро і здавалося колючим докором. «Їдь, матушка!» # 151; сказав він їй, зітхнувши. # 151; «Ми твоєму щастя перешкоди зробити не хочемо. Дай бог тобі в женихи добру людину, що не ошельмований зрадника ». Він встав і вийшов з кімнати.

Марія Іванівна, залишившись наодинці з матінкою, почасти пояснила їй свої припущення. Матушка зі сльозами обійняла її і молила бога про благополучне кінці задуманій справи. Марію Іванівну спорядили, і через кілька днів вона вирушила в дорогу з вірною шаблями, з вірним Савельичем, який, насильно розлучена зі мною, втішався принаймні думкою, що служить нареченої моєї нареченій.

Марія Іванівна благополучно прибула в Софію і, дізнавшись на поштовому дворі, що Двір знаходився в той час в Царському Селі, зважилася тут зупинитися. Їй відвели куточок за перегородкою. Дружина доглядача негайно з нею розговорилася, оголосила, що вона племінниця придворного опалювача, і присвятила її в усі таїнства придворного життя. Вона розповіла, о котрій годині государиня звичайно прокидалася, їла кофей, прогулювалася; які вельможі перебували в той час при ній; що зволила вона вчорашній день говорити у себе за столом, кого приймала ввечері, # 151; словом, розмова Анни Власівни коштував кількох сторінок історичних записок і був би дорогоцінний для потомства. Марія Іванівна слухала її з увагою. Вони пішли в сад. Анна Власьевна розповіла історію кожної алеї і кожного містка, і, нагулявшись, вони повернулися на станцію дуже задоволені один одним.

На другий день рано вранці Марія Іванівна прокинулася, одяглася і тихенько пішла в сад. Ранок був чудовий, сонце висвітлювало вершини лип, пожовклих вже під свіжим подихом осені. Широке озеро сяяло нерухомо. Прокинулися лебеді важливо випливали з-під кущів, осіняє берег. Марія Іванівна пішла близько прекрасного луки, де тільки що був поставлений пам'ятник на честь недавніх перемог графа Петра Олександровича Румянцева. Раптом біла собачка англійської породи загавкав і побігла їй назустріч Марія Іванівна злякалась і зупинилася. В цю саму хвилину пролунав приємний жіночий голос: «Не бійтеся, вона не вкусить». І Марія Іванівна побачила даму, яка сиділа на лавці супроти пам'ятника. Марія Іванівна села на іншому кінці лавки. Дама пильно на неї дивилася; а Марія Іванівна, зі свого боку кинувши кілька непрямих поглядів, встигла розглянути її з ніг до голови. Вона була в білому ранковому платті, в нічному очіпку і в душегрейке. Їй здавалося років сорок. Обличчя її, повне і рум'яне, виражало важливість і спокій, а блакитні очі і легка посмішка мали принадність невимовної. Дама перша перервала мовчання.

«Ви нечітко тутешні?» # 151; сказала вона.

# 151; Точно так-с: я вчора тільки приїхала з провінції. «

«Ви приїхали з вашими рідними?»

# 151; Аж ніяк-с. Я приїхала одна. «

«Одна! Але ви так ще молоді ».

# 151; У мене немає ні батька, ні матері. «

«Ви тут звичайно по яким-небудь справах?»

# 151; Точно так-с. Я приїхала подати прохання государині.

«Ви сирота: ймовірно, ви скаржитеся на несправедливість і образу?»

# 151; Аж ніяк-с. Я приїхала просити милості, а не правосуддя.

«Дозвольте запитати, хто ви такі?»

# 151; Я дочка капітана Миронова.

«Капітана Миронова! того самого, що був комендантом в одній з Мелитопольских фортець? »

Дама, здавалося, була зворушена. "Вибачте мене" # 151; сказала вона голосом ще більш ласкавим, # 151; «Якщо я втручаюся у ваші справи; але я буваю при дворі; Поясни мені, в чому полягає ваша прохання, і, може бути, мені вдасться вам допомогти ».

«Ви просите за Гриньова?» # 151; сказала дама з холодним видом. # 151; «Імператриця не може його пробачити. Він пристав до самозванця не з неуцтва і легковір'я, але як аморальний і шкідливий негідник ».

# 151; Ах, неправда! # 151; скрикнула Марія Іванівна.

«Як неправда!» # 151; заперечила дама, вся спалахнувши.

# 151; Неправда, їй богу, неправда! Я знаю все, я все вам розповім. Він для однієї мене піддавався усього, що спіткало його. І якщо він не виправдався перед судом, то хіба тільки тому, що не хотів запитати мене. # 151; Тут вона з жаром розповіла все, що вже відомо моєму Новомосковсктелю.

Дама вислухала її з увагою. # 151; «Де ви зупинилися?» Запитала вона потім; і почув, що у Ганни Власівни, промовив з усмішкою: «А! знаю. Прощайте, не кажіть нікому про нашу зустріч. Я сподіваюся, що ви недовго будете чекати відповіді на ваше письмо ».

З цим словом вона встала і увійшла в криту алею, а. Марія Іванівна повернулася до Ганни Власівни, виконана радісної надії.

Марія Іванівна передчувала рішення нашої долі; серце її сильно билося і завмирало. Через кілька хвилин карета зупинилася біля палацу. Марія Іванівна з трепетом пішла по сходах. Двері перед нею відчинилися навстіж. Вона пройшла довгий ряд порожніх, прекрасних кімнат; камер-лакей вказував дорогу. Нарешті, підійшов до замкненим дверей, він оголосив, що зараз про неї доповість, і залишив її одну.

Думка побачити імператрицю обличчям до обличчя так страшив її, що вона з трудом могла триматися на ногах. Через хвилину двері відчинилися, і вона увійшла до вбиральні государині. Імператриця сиділа за своїм туалетом. Кілька придворних оточували її, і шанобливо пропустили Марію Іванівну. Государиня ласкаво до неї звернулася, і Марія Іванівна дізналася в ній ту даму, з якою так відверто висловлювалася вона кілька хвилин тому. Государиня покликала її і сказала з усмішкою: «Я рада, що могла стримати вам своє слово і виконати ваше прохання. Справа ваше скінчено. Я переконана в невинності вашого жениха. Ось лист, який самі потрудіться відвезти до майбутнього свекра ».

Марія Іванівна прийняла лист тремтячою рукою і, заплакавши, впала до ніг імператриці, яка підняла її і поцілувала. Государиня розговорилася з нею. «Знаю, що ви не багаті» # 151; сказала вона; # 151; «Але я в боргу перед дочкою капітана Миронова. Не турбуйтеся про майбутнє. Я беру на себе влаштувати ваш стан ».

Обласканий бідну сироту, государиня її відпустила. Марія Іванівна поїхала в тій же придворної кареті. Анна Власьевна, нетерпляче чекала її повернення, обсипала її питаннями, на які Марія Іванівна відповідала абияк. Анна Власьевна хоча і була незадоволена її безпам'ятством, але приписала оне провінційної сором'язливості і пробачила великодушно. У той же день Марія Іванівна, що не поцікавився поглянути на Харків, назад поїхала в село.

Тут припиняються записки Петра Андрійовича Гриньова. З сімейних переказів відомо, що він був звільнений від ув'язнення в кінці 1774 року, за іменним повелінням; що він був присутній при страті Пугачова, який дізнався його в натовпі і кивнув йому головою, яка через хвилину, мертва і закривавлена, показана була народу. Незабаром потім Петро Андрійович одружився на Марії Іванівні. Потомство їх благоденствує в Симбірської губернії. # 151; У тридцять верст від *** знаходиться село, що належить десятьом поміщикам. # 151; В одному з панських флігелів показують власноручне лист Катерини II за склом і в рамці. Воно писано до батька Петра Андрійовича і містить виправдання його сина і похвали розуму і серця дочки капітана Миронова. Рукопис Петра Андрійовича Гриньова доставлена ​​була нам від одного з його онуків, який дізнався, що ми зайняті були працею, що належать до часів, описаним його дідом. Ми зважилися, з дозволу родичів, видати її особливо, підшукав до кожної чолі пристойний епіграф і дозволив собі змінити деякі власні імена. Видавець.