Я відмовляюся від своєї дитини

Іноді так буває, що після дев'яти місяців щасливого очікування дитина приходить в цей світ, але його поява на світ стає раптом для батьків не радістю, а шоком, тому що малюк цей - з зайвою, 21-й, хромосомою. І почувши слова лікарів «у вашої дитини синдром Дауна», в більшості випадків батьки приймають рішення відмовитися від нього. На щастя кожен батько має право відмовитися від своєї відмови і забрати дитину додому.

Але відмовитися від власної дитини - це не сміття на смітник винести: викинув і забув. Дуже часто після того, як батько й мати узгоджено приймають таке рішення, у них починається абсолютно нова і трагічна життя! Сумніви, сльози, горе по залишеному дитині - ось тільки емоційна складова цієї біди. Але ж є ще й формальні юридичні «шипи», які встромлюють в батьківські рани.

Ви викликає в суд

Зараз дворічна Віка живе з мамою, татом і старшою сестричкою. Вона улюблена, оточена турботою і увагою. Але відразу після народження шок її батьків від почутого діагнозу - синдром Дауна - виявився настільки великий, що було прийнято рішення від дитини відмовитися. Розум змусив папу і маму підписати в пологовому будинку заяву про відмову, а також заяву про згоду на усиновлення їх дитини іншими людьми. Однак материнське серце не могло з усім цим змиритися, Катерина продовжувала відвідувати свою дочку - спочатку в пологовому будинку, а потім в Будинку маляти. Назавжди залишити свою дочку на ділі виявилося куди складніше, ніж підписати папір про відмову. Однак і з формальностями було далеко не покінчено.

- Через якийсь час в будинок моєї бабусі (прабабусі Вікі) прийшла інспектор з відділу опіки Залізничного району та змусила всіх моїх родичів і родичів чоловіка (наших батьків, мого брата, мою бабусю) написати заяви про те, що ми все знаємо про дитину , який знаходиться в Будинку маляти, і не збираємося його забирати. І якщо наші батьки все знали, то брат був не в курсі, для нього це стало неприємним подивом. Ми не особливо висвітлювали цю тему, для всіх непосвячених була зовсім інша, найсумніша версія того, що сталося. І мені знову довелося писати ці страшні слова «відмовляюся від своєї дитини» і знову переживати жах від розставання з донькою: «Я, така-то, відмовляюся від такої-то, через ...», «Я даю свою згоду на усиновлення моєї дитини іншими ... »

Після чергового стресу Катерина вирішила, що вже тепер-то все паперові формальні кошмари закінчені. Вона оформила всі документи і дозволи для відвідування будинку малятка і стала відвідувати Віку майже кожен день. Страждає мама почала потихеньку миритися з ситуацією, як раптом - повістка до суду.

- Коли я прийшла на засідання, і судді, і фахівець з відділу опіки були цього вкрай здивовані: раніше ніхто з батьків не приходив на такі слухання, і дитині просто присуджувався статус відмовника, призначалася пенсія. Моє поява стала для них несподіванкою, а коли я розповіла, що продовжую спілкуватися з дитиною, мені було сказано: «Тоді забирайте дівчинку з будинку малятка, навіщо було писати відмову?» Мені поставили умову, що або я відвідую дитини, як і належить, не частіше ніж один раз на місяць, або мене будуть позбавляти батьківських прав. Я не знала, куди подітися від своєї біди, сорому і відчуття, що нічого вже виправити не можна. На щастя, юрист з відділу опіки пішла мені назустріч. Була оголошена перерва, і коли ми вийшли, вона сказала: «- У нас таке в перший раз, що мама приходить на суд. Давайте зробимо так: ви говорите, що ви дитині не допомагаєте, не ходіть і не спілкуєтеся з нею, і ми просто присвоюємо їй статус відмовника і призначаємо пенсію. Але вас це ніяк не торкнеться - ви просто продовжуйте ходити до неї, та й все. »

Випадок цієї родини, коли маму викликали в суд, насправді одиничний: дійсно, кілька років тому в деяких районах на розсуд місцевих органів опіки подібні відмови повинні були пройти ще й через судові засідання. Але в більшості випадків цього не відбувається.

Так що ж, виходить, що у батьків, які вирішили залишити свою дитину, немає ніякого покарання, окрім суду власної совісті і материнської любові? І все ж не поспішайте виносити вирок цим батькам. Як то кажуть, не суди та не судимий будеш. Адже найчастіше діти з синдромом Дауна народжуються у звичайних сім'ях - діти ці бажані і довгоочікувані. Але як тільки вголос вимовляється діагноз, всі лікарі починають переконувати оглушений бідою маму, що така дитина - тягар для сім'ї, овоч, інвалід, який назавжди прикує до своєї постелі матір і батька. Та ще й громадську думку грає на руку таким настроям. І батьки вирішують відмовитися від малюка. Для батьків ця ситуація в психологічному плані важче, ніж якщо б дитина померла - це покарання буде важче, ніж будь-який вирок суду. І саме тому не можна тиснути на маму в момент, коли їй потрібно прийняти рішення. А коли вона його прийме - підтримати при будь-якому розкладі.

Коли Ольга та Олександр дізналися про те, що у них буде друга дитина (першої доньки ще не було двох років), вони довго сумнівалися. Але врешті-решт було прийнято рішення зберігати вагітність. Можливо, ще й з-за цих сумнівів впоратися з потрясінням від діагнозу мамі виявилося набагато складніше. В ту хвилину їй дуже вкрай потрібна підтримка лікарів ...

- Лікарі стали тиснути їй на психіку, нагнітати обстановку, радили відмовитися від дитини. Сусідки по палаті шепотілися і переглядалися. Дитина не брав груди, не смоктав молоко, Ольга постійно плакала. На третій день дружина зламалася, наполягла на тому, що б я забрав її. І в цей момент акушер-гінеколог, яка вела за нею спостереження, повела себе непрофесійно і дуже некоректно: вона просто зірвалася на Ольгу, сказавши: «- Ах, так? Ви хочете втекти, тоді давайте паспорт і пишіть відмову від дитини - більше ви його не побачите! »Але ж моїй дружині в той момент, можливо, просто необхідно було на якийсь час переключитися, побути на самоті, проаналізувати все і лише потім приймати рішення . Їй просто потрібен був час, щоб прийняти ситуацію. А тут вона відразу опинилася під жорстким тиском, практично шантажем - навіть я був в шоці від подібних дій, лікар не повинен робити подібних кроків і помилок.

Ця помилка призвела до того, що мама не змогла прийняти свою дитину. Ніякі вмовляння на той момент не допомогли. І тоді Олександр зробив те, що повинен робити справжній батько - він прийняв рішення забрати сина і виховувати його самому.

- Величезні сумніви були у всієї родини. Однак поступово я подолав опір з боку своїх батьків, мене дуже сильно стала підтримувати теща, мама моєї дружини. Я перелопатив величезну кількість інформації, говорив з генетиками. Одна моя знайома-дефектолог працювала з такими дітьми, і вона стала першою, хто підштовхнув мене до цього важливого кроку - забрати сина додому. Другий поштовх я отримав від колеги по роботі: вона мама-одиначка, і виховує двох синів-близнюків, один з яких - інвалід. І ось вона дала мені багато цінних юридичних порад в цьому напрямку.

Весь цей час дитина була спочатку в пологовому будинку, потім його перевели в дитячу лікарню. Потім зробили вкрай важливу операцію на серці (у нього був вроджений порок). Я був щасливий, коли все пройшло благополучно. І постійно тримав маму в курсі всього, що відбувається з її дитиною. Але, на жаль, шоковий стан у неї поки не пройшло.

Зараз Матвію 5 місяців. Я живу з сином окремо від дружини і нашої старшої дочки. Але ми намагаємося налагодити контакт один з одним. Було багато розмов. Не завжди приємних, конфліктних, часто бувають непорозуміння. Іноді здається, що надії на примирення немає. Я нічого не загадую, але все ж зрідка виникають розмови про те, що сім'я повинна возз'єднатися. Я люблю свою дружину і хотів би, що б ми знову жили разом, дружно.

Олександр відмінно справляється з роллю тата-одинаки. По буднях з ранку до вечора він працює, а з Матвієм няньчиться бабуся. Зате з шести вечора п'ятниці і до ранку понеділка тато і син залишаються на повному опікою один дружки.

- Все вихідні дні - мої. Максимально намагаюся вирішувати всі проблеми сам. Перше годування, друге, третє. Зараз ми вже перейшли на чотириразове: тримаю його на руках, з пляшкою, і шкодую про те, що природа не дала можливості чоловікам вигодовувати грудьми своїх дітей. Не знаю, звідки у мене такий материнський інстинкт! І все ж природу не обдурити: чоловікові ніколи не дати дитині материнської ласки, ніжності і всіх цих безпричинних поцілунків і обіймів. Я не засуджую маму Матвейка. Кожен сам пише свою долю, моя - бути зараз поруч з сином. А як буде далі, я поки просто не знаю. Нехай час все розставить по своїх місцях, а Бог дасть нам всім сили, розуму і терпіння.

Відмова від дитини - важко, але, на щастя, можна зупинити

Людина не машина - поступово у свідомості відбуваються зміни, які дають можливість, так чи інакше, примиритися з тим, що сталося. І на щастя, відмова - справа оборотне. І у батьків завжди залишається шанс змінити ситуацію.

Єремєєва Тетяна Леонідівна, (завідуюча відділенням профілактики бездоглядності неповнолітніх):

Батьки повинні розуміти, що відмова від дитини - це дуже важка процедура, як з формальної юридичної сторони, так і з психологічної.

Нехай завжди буде сонце, хай завжди буду я!

Історія маленької «сонячної» Вікі завершилася, вірніше - триває в абсолютно щасливим і гармонійним обстановці. Пройшовши через усі стадії переживань, сумнівів і надій, батьки нарешті зрозуміли, що дитина з синдромом Дауна - це всього лише особливий дитина, але це - їхня улюблена, бажана і довгоочікувана дочка! Тому через 11 місяців вони написали відмову від своєї відмови, і вся сім'я нарешті опинилася разом.

П'ятимісячний Матвій сьогодні живе вдома поруч зі своїм татом, бабусею. Його старша сестричка розповідає друзям про своє братика Матвейка, а мама все частіше говорить про те, про що поки можна тільки мріяти. Найближчим часом Матвію чекає ще одна операція на серці, але Олександр свято вірить в те, що все пройде благополучно, і, врешті-решт, все буде добре. І як знати, можливо, скоро зірки складуться таким чином, що вся сім'я знайде щастя бути разом.

Можливо, прийди до цих сімей потрібна інформація вчасно, чи не налякай цих мам домисли і міфи про синдром Дауна, все було б по-іншому. Але ... кожній людині дається випробувань рівно стільки, скільки він зможе винести. І, можливо, якимось батькам необхідно пройти саме такий шлях, що б досягти свого щастя і злагоди. Головне знати, що допомога є поруч.